Микола Васильович Гоголь — прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист, визнаний одним із класиків літератури.

Микола Гоголь

Народився в селі Сорочинці Пол

тавської губернії в небагатій поміщицькій сім’ї 1 квітня в 1809 році. Свою освіту Гоголь почав в 1821 році в Ніжинській гімназії вищих наук. У 1828 році Гоголь переїхав до Петербурга, там він служив чиновником. Там він був трохи розчарований, оскільки коштів на існування не вистачало, в актори його не приймали, літературна діяльність не вдавалася. Під псевдонімом В. Алов в 1829 році він написав романтичний твір «Ганц Кюхельгартен». Після різкої критики на адресу книги, він сам же знищив її тираж. Перша повість Гоголя «Басаврюк» з’явилася в 1830 році в журналі «Вітчизняні записки». Поступово він став зав’язувати знайомства з літературним гуртком Петербурга. Він спілкувався з О. Сомовим, бароном Дельвіг, П. Плетньовим, Пушкіним і Жуковським. Поступово з’являлися у пресі нові роботи Гоголя. Серед них, «Вечір напередодні Івана Купала», «Сорочинська ярмарка», «Майська ніч». В альманасі «Північні квіти» була надрукована глава історичного роману «Гетьман». Однак його першим великим літературним успіхом стали «Вечори на хуторі біля Диканьки». В цих оповіданнях автор неймовірно яскраво зобразив український побут, з використанням веселощів і тонкого гумору. У 1833 році письменник вирішив присвятити себе викладацькій діяльності, і вже через рік був призначений помічником професора на кафедрі історії Петербурзького університету. В цей період він цілком зайнявся вивченням історії України, що потім лягло в основу задуму «Тараса Бульби» (1835). Усвідомлюючи всю силу театру, Гоголь зайнявся драматургією. Твір Гоголя «Ревізор» було написано в 1835 році, а в 1836 вперше поставлено. Через негативну реакцію публіки на постановку «Ревізор», письменник залишає країну. Незабаром після цього, письменник поїхав за кордон до Швейцарії, Парижу, де завершив свій твір «Мертві душі». У 1841 році, повернувшись до Росії, за допомогою Болонського він домігся того, щоб в друк вийшов перший том «Мертвих душ». У другому томі відбилася духовна криза, що настигла письменника на той час. Незабаром душевний стан Гоголя погіршився. Вночі 11 лютого 1852 Гоголь спалив другий том, а 21 лютого (4 березня) помер. 62

Вплив України та українців на російську літературу

Українці впродовж ряду століть здійснювали благотворний вплив на розвиток російської культури й, зокрема, літератури. Багатогранне і часто вирішальне значення України й українців, а також білорусів у розвитку культури, літератури, освіти та релігійного життя Росії усвідомлювали російські діячі культури та науки. Видний російський славіст XIX століттяПетро Безсонов так писав у 1871 році про різнорідні форми і методи участі білорусів та українців у розвитку російської культури.

У XVII столітті українці перекладали українські книги для царя та інших знатних персон в Росії, що сприяло повторному друкуванню книжок, виданих в Україні. Наприклад,«Граматики словенскої» Мелетія Смотрицького, «Катехізису» Петра Могили та ін. Серед щораз більше прибуваючих з України до Москви у XVII столітті вчителів шкіл, варто вказати на перекладача (з латинської на староцерковнослов'янську мову) книжки «Оград царицы или поучение некоего учителя имянем Мефрета, собрано от двести двадцати творцов греческих и латинских» Арсенія Сатановського.
Представник київського наукового середовища, автор фундаментальної праці «Филологический лексикон» i «Лексикон греко-словено-латинский» Єпіфан Славенецький, у 1653році заснував у Москві першу греко-латинську школу, був її викладачем i ректором, котрому з уваги на досконале знання грецької i латини довірено переклад церковно-слов'янського тексту Біблії.

У XVII столітті після Переяславської угоди Україна виконувала роль поєднувального помосту між східною і західною культурами. Українці, представники київської «вченості», вихованці Києво-Могилянської Академії, а також західних та польських шкіл були посередниками у прищеплюванні на російський ґрунт західноєвропейських ідей та культурних здобутків, котрі в російському середовищі досить легко засвоювалися, бо були українцями певним чином адаптовані, модифіковані, пристосовані до слов'янських умов.

Виразна інтенсифікація українських впливів (а опосередковано також i польських) настає в Росії після залучення Наддніпрянської України разом з Києвом до царської імперії заАндрусівським перемир'ям між Польщею та Росією. Тоді багато вихованців і представників української літератури та суспільної думки, виходячи з розуміння свого вищого освітньо-інтелектуального рівня по відношенню до тогочасного російського духівництва (висміяного у сатирі учня Феофана Прокоповича Антиоха Кантеміра), зайняло ряд чільних місць у політичному, церковному та культурному житті Москви, а також інших осередків релігійного та культурно-літературного життя, створюючи підвалини новожитнього російського письменництва.

Особливо велике зацікавлення мали створені київськими письменниками теоретично-літературні праці, підручники поетики i риторики, котрі швидко розповсюджувались серед шкільництва і в пізніших наукових закладах Росії, де вони використовувалися письменниками i вченими-філологами. Це сприяло розповсюдженню серед російського культурно-літературного життя відповідних теоретичних поглядів, системи оцінюваня, стилів, смаків чи звичок, освіти, просвітництва, а насамперед знань з різних царин гуманістики, суспільних і природничих наук.

Значення українців як співтворців новожитньої російської літератури видно особливо виразно при оцінці діяльності вихованців Києво-Могилянської Академії. Для усвідомлення ж ролі України як з'єднуючої ланки Росії з західною цивілізацією, достатньо згадати постать білоруса, вихованця київської Академії, Симеона Полоцького, котрий прищепив на російському ґрунті українську версіфікацію силабістики, створену, між іншим, під впливом польської версіфікації в українському варіанті церковно-слов'янської мови.
Прилучення Лівобережної України з Києвом до царської імперії викликало велику міграцію українців, представників світу літератури, культури і науки до Росії, вплинуло на зростання зацікавленості Україною — її історією, письменництвом, малярством, піснями і музикою з боку пердовсім російських письменників. Зацікавлення Україною, її духовним життям, традиціями і звичками підтримували в освічених колах російського суспільства кобзарі-бандуристи i українська капелла, що виступала при царському дворі. Зацікавлення екзотичними для Росії українськими звичаями та обрядами було підживлене виданням у 1776 році в Петербурзі праці Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов».
Особливий вклад у розвиток російської культури внесли українські письменники, архітектори i художники доби бароко. В ряді сакральних і світських будівель, що зводилися у Росії, застосовувалися взірці і засоби українського барокового мистецтва і архітектури. У їх будівництві брали участь видатні українські митці у цій галузі Федір Старченко та Іван Зарудний. Останній здійснював нагляд над іконографічним мистецтвом в Росії, а також був автором відомого пам'ятника церковної архітектури церкви Архангела Гавриїла (так звана башта Меншикова) у Москві 1705–1707 років, та одночасно був творцем іконостасів у соборі Вознесіння Господня у Талліннi 1717, i у соборі Петра і Павла в Петербурзі 1712–1733 років. Неможливо забути про композиторів: Дилецький, Бортнянський, Березовський, Ведель, також Дехтяревський, Давидов, Рачинські та багато інших.
Відкриття найстаріших літописів Київської i Галицько-Волинської Русі а також перші спроби створення підручників з історії Русі, пов'язані з популяризацією написаного у Києві, імовірно Іннокентієм Гізелем, великого підручника під назвою «Синопсис» 1674 року, котрий багаторазово перевидавався до 1723 i був дуже популярний в Росії — спонукав російських драматургів, зокрема Олександра Сумарокова i Якова Княжнина, до пошуків тематики і сюжетів в історії Київської Русі, яку ідеологи і політики царської імперії трактували як початок історії Росії.

Царська влада переконавшись, що українофільство стає живим народним струмом видає сумновідомий (i єдиний у своєму роді за шкалою світових таємниць) Емський указ 1876року, що забороняв друкування книжок українською мовою, ввіз їх з-за кордону, а також театральні вистави та музичні твори українською. Заборонено було також вживати терміни «Україна» й «українці». Дозволялося тільки «Малоросія» й «малороси». Як з'ясував Богдан Лепкий, безпосереднім приводом до цього указу була спроба видання «Святого письма» в перекладі українською. Як правильно вважала царська влада, це було вкрай небезпечно для імперії, бо вело до мовного, а потім і до політичного відокремлення України від Росії.